Религия древних славян

Интернет реклама УБС

Интернет реклама УБС

Іван Франко на позовах із старогебрейськими і новітніми рабинами

Публікується за виданням:
Яременко В.В. Євреї в Україні сьогодні: реальність без міфів. – К.: МАУП, 2003. – 144 с. – (Б-ка журн. «Персонал»).

У збірці статей професора Василя Яременка викриваються підступи міжнародного сіонізму проти України, її історії, культури, духовності, державності в цілому. Статті друкувалися в різних періодичних виданнях і викликали широкий резонанс та зацікавленість.

Пам’ятайте, мої други, ширіть скрізь і все Правду, і ніщо більше, як Правду. Бо хоча Правда зразу усім гірка, так все-таки згодом, вона скрізь бере верх, й стає солодкою спасителькою людства…
Іван Франко

1. Випробування наукою претензій іудаїзму на богообраність

Наукової праці під титулом «Біблійне оповідання про сотворення світу в світлі науки» в Івана Яковича Франка (1856-1916) немає. Не було й праці «Сотворення світу». У першодруку (часопис «Новий громадський голос», 19051, ч. 2-7, 9, 12-14, 18) ця студія мала назву «Поема про сотворенє сьвіта». Такою назвою Франко акцентував на введеному до тексту статті перекладові старовавилонської поеми про створення світу «Інума Іліш». Ця поема, на тверде переконання вченого, була первовзором двох біблійних оповідань про створення світу у першій книзі так званого Мойсеєвого П’ятикнижжя.

Під цією ж назвою – «Поема про сотворенє сьвіта» – редакція «Нового громадського голосу» здійснила того ж 1905 року окреме видання накладом 200 (за іншими даними – 500) примірників. За цим окремим виданням дослідження Франка передруковано у 50-томному зібранні його творів (1982, т. 35, с. 266-300), через 77 років після першої публікації. Незначний тираж 35-го тому (6750 примірників) і маса наукових праць, вперше поданих у багатотомному зібранні, зробили «Поему про сотворення світу» майже непоміченою, вона ніби загубилася і лишилася доступною лише вузькому колу фахівців. Навіть львівська газета «За вільну Україну» у матеріалі «Вищий сенс його мислі» (21 серпня 1993 р.) помилково твердить, що ця праця Франка не ввійшла до 50-томного академічного видання творів мислителя.

«Поема про сотворення світу» має цікаву і багато в чому не з’ясовану наукою історію та непроминальне наукове й ідеологічне значення.

Нині ця праця І. Франка виходить під назвою «Біблійне оповідання про сотворення світу в світлі науки». Таку назву їй дав доктор філософії професор Олександр Сушко. Він згадує: «В тім часі я мешкав в його домі й працював разом з ним в одній і тій самій кімнаті (почавши від 1902 р.)». За подарованим самим Франком примірником окремого видання професор О. Сушко після смерті Івана Яковича здійснив 1918 року друге окреме видання в Канаді. Кошти, 1600 доларів, спонсорував український робітник-чорнороб у Канаді Іван Ковалюк. Професор Сушко, даючи нову назву (під якою цю працю Франка передруковуємо і ми), зробив посторінковий науковий апарат – бібліографію і коментарі, подав доречні документальні ілюстрації (всього 46 репродукцій!), карту стародавнього Сходу і халдейську карту світу, й написав до них пояснення, дав назву І-VII розділам (у Франка вони без назви) і написав «останній абзац VII розділу та «Закінчення». Франків текст закінчувався реченням: «Політика грала значну роль не лише в творенні людських відносин і законів, але також у творенні небесних богів». Таке втручання у текст справі не зашкодило. З одного боку, для науковців професор подав наукову літературу, що з’явилася після написання «Поеми про сотворення світу» і до 1918 року, а з другого – видання одразу набуло науково-популярного характеру, стало доступнішим і зрозумілішим широкому загалові, хоча й Франко цілком свідомо писав так, аби зміст був зрозумілий гімназійній молоді. Саме вона була адресатом Франкової праці.

Видання Івана Ковалюка – Олександра Сушка побачило світ 1918 року в столиці канадської провінції Манітоба – місті Вінніпезі. Перевидання було зроблено в Канаді 1984 року видавцем Славином Яворським, і тільки у 1993 році за підтримки газети «За вільну Україну» Іван Піснюк перевидав «Сотворення світу» у Львові. Через мізерні тиражі ці видання загальноукраїнською подією не стали. Ксерокопію видання 1984 року мені подарував відомий журналіст, мій колишній студент Олексій Березенко. Оригіналу канадського видання у Києві я не знайшов. Але на моє прохання відгукнувся Генеральний консул України в Торонто Ігор Лосовський і передав копію канадського видання 1918 року. Принагідне висловлюю обом свою вдячність за безкорисливу допомогу.

Наклад першого львівського видання 1905 року був знищений. Його викупили і спалили. У передмові до видання 1918 року професор Сушко про це повідомляє натяками і досить туманно: «Написана ним (І. Я. Франком. – В. Я.) студія видалася нашим наскрізь склерикалізованим народним провідникам так радикальною, що напечатати її відважився лише «Н. Г. Г.» («Новий громадський голос». – В. Я.), та і він, боячись переслідувань можних міра сего (підкреслення тут і далі мої. – В. Я.) надрукував її окремою книжкою усього ледве в кількох сотнях примірників.

Поява книжечки викликала серед нашого відсталого суспільства велике порушення. Серед попів закипіло, як у гнізді шершенів, а старші наші «інтелігенти» вважали за відповідне заховати про «страшну» книжечку гробову мовчанку – й за всяку ціну не пустити її в руки гімназіальної молодіжі. Вкінці ж – попи упали на «спасенну» гадку збутися «ворога» за одним махом: – «тихесенько, без гомону» вони викупили усе невеличке число надрукованих примірників – й спалили їх… (Та був і замах на Франка. – В. Я.)

В оборону болючо покривдженого письменника не відважився ніхто підняти голосу… І се він відчув незвичайно діймаюче… Зараз після того й попав він в глибоку меланхолію, яка згодом і розвинулась в страшну і невилічену недугу». Отже, Сушко пов’язує початок відомої нам хвороби Франка саме із публікацією «Поеми про сотворенє сьвіта», якось натякаючи, що та хвороба була спровокована ззовні, що параліч рук і провали пам’яті, які ми традиційно пояснюємо перепрацюванням, перевтомою, мають якесь інше походження. Тобто, Франкові померти допомогли, до того ж у тривалих і тяжких муках.

У «Передньому слові» до «Нарису історії українсько-руської літератури» І. Франко 10 квітня 1910 року засвідчив: «Позбавлений свободи обох рук від кінця квітня 1908 р. я мав утруднену всяку духову роботу і користуванє книжками не тільки сею фізичною безвладністю, але ще більше може психічним неспокоєм (подальші слова до друкованого тексту «Переднього слова» І. Франка не ввійшли з волі К. Беднарського. – В. Я.), який спричинив мені слух, створений на голоси духів. Сей надзвичайний дар, одержаний мною з волі Провидіння, робив мені неможливим усяке думання…» Сьогодні виникає питання, чий то «дар»… І чия куля проспівала над вухом Франка.

Схоже, професор Сушко сказав не всю правду: чогось, справді, не знав, а чогось боявся сам, бо ще 1907 року виїхав до Канади. Очевидно, не знав, що на підтримку Франкової студії виступили такі відомі вчені, як Володимир Гнатюк (ЛНВ, т. 31, кн. 7), Іван Пулюй («Нові і перемінні звізди», вид. 3-тє, с. 100-102), отець Др. Микола Конрад («Нива» і окрема відбитка на 48 с.) та інші. Це засвідчувало, що публікація І. Франка не була буденною науковою розвідкою. Не називав професор Сушко, хто вони, «можні світу сього», хоча зрозуміло, що це не галицькі попи. Та й сумнівно, щоб захланне галицьке духовенство викинуло гроші на викуплення 200-500 примірників наукової праці вченого. Поза сумнівом, тут інтереси українських клерикалів збіглися з інтересами провідників іншої конфесії – іудаїзму. Своїх, українських, можновладців у Галичині, власне, і не було. А гроші відразу знайшлися і пущені були в діло українськими руками. Принагідно пригадуються тут «Перехресні стежки» Івана Франка (ЛНВ, 1900). На перехресних стежках зустрічаються український адвокат Євген Рафалович і єврей Вагман, «добродій добродіїв», який постає як справжній «bоа соnstriсtоr» (змій-полоз) не для галицького селянства, а для тих місцевих п’явок (Брикальських, Шнадельських, Шварців), що висмоктували останню кров під виглядом «добродійства». Таким «добродійцем» для них у свою чергу був Вагман: він скуповував їхні векселі, а потім пускав по світу. Вагман пропонує Рафаловичу співпрацю, якої останній все ж не приймає, хоча від допомоги в проведенні народного віче не відмовився. Отже, випадки «співпраці» на різному ґрунті між євреями і українцями були на основі «взаємної вигоди».

Василь Верниволя (Василь Сімович) у «Передмові» до другого окремого видання «Перехресних стежок» вводить нас у суть проблеми: «Дуже цікавий у повісті, на той час, може, ще не дуже реальний, але ж у теперішні часи уже дійсний представник нової течії серед галицького жидівства, що тягне до порозуміння з українцями й гостро осуджує жидівську асиміляцію. Вагман робить це, правда, у Франка з особистих мотивів, але ж аргументи його, ідеологія його така, що її може взяти за свою кожний «фаховий» політик. Щоправда, і такі типи у Франка не нові (пор. Блайберг у повісті «Петрії і Добущуки», Хаїм Штенгель у поемі «Полюдськи») – їх устами Франко від 1875 р. проповідував українсько-жидівське порозуміння, яке що-тільки кілька літ перед війною (Першою світовою. – В. Я.) почало виливатися у конкретні форми, а в теперішніх часах чимраз більше стає фактом. Бо ж як узяти по правді, то се була велика аномалія, що від віків жило побіч себе два угнетених народи, кожний жив своїм власним життям, не знаючи (пор. Сурка), не цікавлячись глибше долею сусіда, а тільки підлягаючи аргументації, збудованій на расовій ненависті й давніх пережитках». Отже, сучасник І. Франка Василь Сімович стверджує, що від 1875 року І. Франко проповідував «українсько-жидівське порозуміння», але ніколи не запобігав перед ними, даючи вражаючі політичні характеристики. Ось бурмістр єврей Ресельберг із «Перехресних стежок» – «гарячий польський патріот, один із видніших діячів так званого асиміляційного напрямку», брав участь у повстанні 1863 року, чим заслужив у поляків повагу і – посаду бурмістра. У місті дав почин (заінавгурував) жидівській господарці (економіці), що з часом «зробилася типовою для більших галицьких міст, ту господарку, що відтворює в місті кліки всемогучих жидів – пропінаторів (монопольщиків), ліверантів (постачальників) і інших п’явок, прикрашує місто блиском зверхньої культури, запроваджує тротуари, але в заміну за ті добродійства немилосердно висисає міську людність, випорожнює каси, вимітає грошеві засоби, пустошить ліси й розпродує комунальні землі. Такі патріоти, як Ресельберг, то найліпша покришка для господарки таких клік, особливо тоді, коли вони особисто не заплямлені і, надто, мають і вміють піддержувати добрі зносини з усіма впливовими християнами в місті і околиці». Це Франкова характеристика тих, кого професор Сушко несміливо називає «можними світу сього», які до того ж «мають і вміють» підтримувати добрі зносини з усіма впливовими християнами. Франко писав про те, що було, а професор Сушко – про те, що спрацювало в боротьбі із самим Франком.

Зупинимося ще на самохарактеристиках «можних» галицького світу на зламі XIX і XX століть. Так, Ресельберг про себе каже: «Знаєте, я жид, вихований у жидівській традиції. Багато треба було труду, і праці, і муки, поки зі свого жидівства я виламався й набив себе на польське копито. Перебивати себе тепер іще раз на інше, руське копито, на се вже в мені нема ані сили, ані часу, ані охоти». Це асимільований до польського можновладства єврей. Лихвар Вагман осуджує таких асимільованих євреїв, він прагне «служити» краю, в якому живе, він нищівно викриває своїх одноплемінників: «наші жиди … маса … Ну що вони? Чим вони себе почувають? У них релігія заступила все. Вони видять у ній боже слово, повторяють те слово у своїх молитвах, деякі заглиблюються в ньому – і на тому кінець. А де вони жиють, у якім краю, серед яких людей і порядків, се їх мало обходить. Ні, не так кажу, і се їх обходить, але лише настілько, що се для них нива, з якої треба збирати, не сіявши. Чи вони почувають себе громадянами сього краю? Їм се байдуже. Вони почувають себе зовсім чужими, а про закони, про порядки у краю дбають лише настільки, наскільки ті не перешкоджають їм бути жидами й визискувати решту людності».

Франко хоче збагнути психологію єврейства в Україні, в цьому йому допомагає Вагман, який «думає вслух», звертаючись до бурмістра Ресельберга: «ті ваші нові жиди, асимілянти чи асимілятори, на мою думку, розірвали стару жидівську душу на дві часті. Яка то стара жидівська душа? Бачите, в ній зашиті були докупи: вогонь старих пророків, запал, засліплення, коли хочете – а все-таки громадський змисл тих, що боронили Єрусалим від римлян, що підіймали повстання з Бар Кохбою, що разом із Єгудою Бен Гелеві йшли з Іспанії плакати на руїни Єрусалима й разом з галицькими хуситами йдуть умирати в долині Йосафата. Отеє була одна половина тої душі. А друга половина, то була та, що виховалася в Єгипті, в тяжкій неволі, що в пустині кланялась золотому теляті, що бунтувалась проти Мойсея, що завойовувала Канаан, мордуючи канаанітів аж до останнього нащадка, що потім не хотіла вертати з Вавилона до Палестини, що вела лихварські і грошові інтереси в Нініві, в Александрії і в Римі – одним словом, знаєте, що се за половина. Та половина, що бажає панування над світом, але не хоче нести одвічальності, яку накладає панування. Та половина, що знехтувавши наказ Письма Святого – вчитися у бджоли і в мурашки, здавна ходила на науку до павука й давно перевершила його в його хитрощах».

Зрозуміло, Франко вкладав у вуста Вагмана ті сентенції, ті характеристики, які склалися в нього самого у ставленні до різних типів «єврейської душі», єврейства загалом. Франко дав низку творів, у яких вивів різні типи євреїв і послідовно з’ясовував економічні, ідеологічні, конфесійні і моральні складнощі співжиття двох народів. Це співжиття кота і миші, лисиці й півня, змія-полоза («Воа соnstrictor») і кролика, озброєного мисливця і загнаного звіряти. Франко знайшов пухлину в іудейській ідеології і спрямував на її видалення разом і скальпель науки й художнє слово. Одначе історію написання, публікації і знищення накладу окремого видання «Поеми про сотворенє сьвіта» у 1905 році, а разом з тим несподівану хворобу Франка треба вивчати. Все це таїть в собі невідоме і несподіване. Ми подали тут тільки мотивацію проблеми, своєрідну хрестоматію цитат до неї.

Іван Франко назвав свою студію над біблійними оповіданнями «Поема про сотворенє сьвіта», ніби виявляючи свою зацікавленість більше старовавилонською поемою «Інума Іліш», аніж науковим спростуванням автентичності Мойсеєвого П’ятикнижжя, що було основним завданням Франка-вченого. Саме тому професор Сушко й зробив переакцентацію на «біблійне оповідання». Цим і зумовлено публікацію Франкової праці в канадській редакції. У Сушка адресат уже був інший, ніж у Франка, – канадійський українець-емігрант, а не гімназійна і студентська молодь Галичини.

Дослідження біблійних оповідань про сотворення світу «в світлі науки» І. Франко писав у 1904 році. Про це свідчить опосередкована вказівка у тексті: «…на жаль, у нас є досі лиш один повний переклад Біблії.., виданий торік англійським біблійним товариством». Тут йдеться про видання Біблії в перекладах П. Куліша, І. Нечуя-Левицького та І. Пулюя, яка побачила світ 1903 року у Берліні («торік»).

Не можна брати на віру твердження О. Сушка, ніби «ще літом 1904 р. великий муж ані думав про її написання». Тільки, мовляв, восени, коли Сушко поїхав до Рима і звідти надіслав Франкові «найсвіжіші праці німецьких учених про великі відкриття в Вавилоні, Сирії, Палестині і Єгипті», які начебто й надихнули Франка, бо давали відповідь на усі пекучі питання наукової критики Біблії, якою, справедливо зазначає професор Сушко, Франко займався вже багато літ. Тож вибачимо О. Сушкові бажання бути причетним, сказати б, першопоштовхом до того, що восени 1904 року Франко взявся за написання студії про біблійні оповідання.

Іван Франко роками вивчав проблему єврейського засилля в Україні, зокрема в Галичині, проблему особливостей історичного співжиття українського і єврейського народу, моралі, психології і характерологічних особливостей останнього, вів підготовчу роботу до створення фундаментальної праці, яка б оголила ідеологічні корені єврейства як світового явища, а не національної окремішності на теренах України. Завершення цієї колосальної роботи випало на 1904-1905 роки.

Пригадаймо її етапи. «Воа соnstrictor» (змій-полоз) – 1878 рік, із образами Германа Гольдкремера і Леона Гаммершляга. «Жидівські мелодії» – 8 творів, написаних упродовж 1882-1889 років. Тут письменник підняв голос протесту проти приневолювання євреїв до асиміляції, проти зневаги і прямого поневолення, проти організації єврейських погромів. Франко висловив упевненість, що біблійна велич жидівства і національна віра у власне посланництво врятує їх і їхню культуру. У творі «По-людськи» він розкриває ідеалізм старого єврея Штенгеля, який, врешті, перестає служити панам і пристає до українського народу. Перед нами – українська єврейська сім’я, виписана з великою людяністю і вірою в правду життя. У «Перехресних стежках» готовність до єврейсько-українського порозуміння виявляє Вагман із глибокою мотивацією причин, що спонукали його до цього. Досить прочитати 50-й розділ повісті, щоб збагнути, чого хотів Франко. Це був 1900-й рік.

І нарешті, Франків «Мойсей» (1905 рік). Сюжет поемі дало те ж таки, як пише Франко, «так зване Мойсеєве П’ятикнижжя». Письменник явив твір високої естетичної й ідеологічної стійкості.

Поема «Мойсей» – не про євреїв, навіть біблійних. Це твір про наш народ, український. Але це також і художнє спростування біблійного сюжету про вивід євреїв із єгипетської неволі. Хоча історичних свідчень, за Франком, що вона насправді була, – немає, й через те він сприймав оповідання про блукання євреїв із пророком Мойсеєм на чолі як шедевр художнього мислення. Свідомо чи несвідомо, а Мойсей вів свій народ не «до світлого майбутнього» в Заповітну Землю, а на цвинтар у могилу. Кружляючи Синайською пустелею, євреї 40 років перетворювали її на грандіозний цвинтар колишніх рабів і на межі Ханаану вмирає останній раб – Мойсей. Із його смертю уривається і діалог пророка з темними демонами відчаю і зупиняється душевна боротьба зневіреної людини, що пройшла шлях від сумніву до гіркої розпуки. Так конспективно виглядить художній пласт Франкової євреїади. Але ще поважніше постає її науковий пласт. Точніше – науково-публіцистичний, бо публіцистичний пафос, написаний кров’ю вченого, гріє і глибокі наукові студії.

Франко розумів, що євреї в Палестині не були замкненим народом, а він, як і кожен народ, ходив і золотими і дерев’яними мостами до інших народів і брав повною мірою з їхніх культур ті духовні статки, яких йому бракувало. Франко ґрунтовно вивчає Біблію, апологетичну книгу іудейської релігії, у зіставленні з іншими релігіями і віруваннями. Він фактично створює компаративістичне релігієзнавство (проф. Сушко називає «Компаративна, або порівняна релігія»), студіює нехристиянські релігії, перевіряє стародавні тексти, зокрема і біблійні, здобутками таких наук, як історія, археологія, природознавство, фізика, астрономія, філософія.

У 1899 році Франко публікує поеми «Істар» (уривок із старовавилонської космогонічної епопеї, складеної за 2000 років до н. е.) та «Сатні і Табубу» – дослівний переклад вавилонського тексту, що постав за 200-250 років перед Різдвом Христовим. На час написання праці «Поема про сотворенє сьвіта» Франко переклав старовавилонську поему про створення світу «Інума Іліш». Любов до знання і правди приводять Франка до викриття грубої брехні, підробок, ідеологічних фальсифікацій, які руйнують життєву мораль і велич правди, закладених в інших філософіях і світових релігіях, а не тільки в іудейській і християнській. Франко не є нищителем Біблії, він викриває спекуляції єврейських книжників давнішого і нового часу, використовуючи біблійні тексти для обґрунтування різних ідеологічних теорій, що рано чи пізно приводять до згубних маніакальних прагнень світового панування, утвердження зверхності одного народу над іншими. Все, що суперечить науковим знанням, що вкрилося облудою і підступом, Франко роздягає із лахів брехні, щоб показати своєму та іншим народам справжню цінність речей у шатах науки. Його висновки мали і мають не тільки наукове, а й політичне, ідеологічне та культурологічне значення. Досить побіжно глянути на праці Франка з означеної тематики, щоб переконатися в широчіні і серйозності його намірів засобами і силою науки відсунути на досить значну віддаль межі неможливого. Назвемо лише поодинокі бібліографічні позиції: «Вавилонські гімни й молитви», «Пісня Дебори – найдавніша пам’ятка старогебрейської поезії», «Вавилон і Новий Завіт», «Нові досліди над найдавнішою історією жидів», «Сучасні досліди над Святим Письмом», «Коли вмер Ісус Христос», написав ґрунтовну рецензію на «Енциклопедію юдаїки» (ЛНВ, т. 25). У 1904 році переклав із французької і видав у Львові працю Еміля Феррієра «Дарвінізм». Франко активно знайомив українську спільноту з усіма модерними європейськими суспільно-політичними, філософськими, науковими течіями і напрямками, відкриттями і гіпотезами, навіть із тими, до яких ставився досить критично.

Гадаю, що в нерозривному зв’язку із працями, що викривали апологетичні книги іудаїзму, стоять і праці філософські, суспільно-політичні, як-от: «Що таке поступ?»(1903 рік), «До історії соціалістичного руху (1904 рік) та інші. Про їх зв’язок із студією «Поема про сотворенє сьвіта» скажемо далі. Тут же тільки зауважимо, що кінець XIX – початок XX сторіч радикально змінив уявлення людини про світ. Відкриття в науці змінювали уявлення про людину і світ. Руйнувалися вибудувані церковниками ще в Античності та Середньовіччі уявлення про створення світу та першої людини. Біблійні твердження, як основне джерело аргументації, потрапляли під наукову перевірку і не витримували її. Франко поспішав реферувати здобутки європейської й американської науки, аби зробити їх надбанням широкого загалу.

Підхід І. Франка до Біблії різносторонній. У плані літературному – це шедевр міфологічного та символічного мислення, незглибима криниця символічних сюжетів, мотивів, образів, різних цивілізацій, багатьох народів Вавилонії, Ассирії, Єгипту за багато тисячоліть до біблійної дати створення світу і появи першої людини. Франко відзначає плідну роботу старогебрейських книжників (рабинів), які вийшли з Вавилонського полону не з порожніми руками. За 70 років перебування в рабстві у Вавилонії рабини усвідомили потребу не в художніх книгах міфів, а в цілком нових релігійних книгах, які дали б ідеологічне забезпечення відродженню колись могутньої єврейської держави і розросту нових ідей, що уможливлювало б виживання й подальший поступ єврейського народу в оточенні неспокійних сусідів та інших культур. Треба сказати, що рабини із завданням справилися достойно, хоча на це і пішли віки.

Залучаючи плідні методи компаративістики і відкриття археологів, геологів, істориків, найновіші теорії, зокрема теорію еволюційного розвитку людства і природи, він наголошує: «…всі ті уваги, які я тут подав, зовсім не мої власні. Я не виссав собі тут нічогісінько з пальця і не жадаю ні від кого, щоб вірив мені на слово. Я подаю здобутки новітньої науки, а властиво лише маленький вибір із багатого скарбу тих здобутків. А ся новійша наука визначається власне тим, що ні від кого не жадає і ні в кого не терпить віри на слово». Підкреслимо Франкове: «… і ні в кого не терпить віри на слово». Вчений оперує конкретними фактами. Для спростування автентичності Мойсеєвого П’ятикнижжя такими фактами є тексти давнішого старовавилонського оповідання «Інума Іліш» про створення світу, два оповідання про створення світу із першої книги Мойсея «Буття» та дані різних наук про вік Землі та людства. Франко науково доводить, що джерелом компіляції так званого Мойсеєвого П’ятикнижжя, зокрема книги «Буття», є старовавилонська поема «Інума Іліш», два збірники, в одному з яких єврейський бог називається Ягвег, а в другому – Елогім, та Книга жерців. Крім цих джерел були й інші «первовзори» книги «Буття», скомпільованої не за 1000 років перед Різдвом Христовим, а на 400-500 років ближче до нього. І не відразу, і не однією людиною, а кількома поколіннями, і не в пустелі, а в бібліотеці очевидно, єрусалимського храму, де можна було знайти різні джерела. І написані Мойсеєві книги були після виходу євреїв із Вавилонського полону, бо вже позначені слідами арамейської мови, якої за тисячу літ до Христа ще не існувало взагалі.

У захисті біблійних підробок інтереси іудаїзму і християнства збіглися. Боротьба релігій із наукою загострилася. Наука переконливо довела, що біблійні обрахунки років від сотворення світу, від Адама і Єви, тривалості життя батьків Ізраїлю 900-980 років нічого не варті, бо були зроблені рабинами у ближчі до нас часи2. Біблійні оповідання про початок світу за 4-5 тисяч років перед Христом не мають жодної підстави, а названі цифри, як каже Франко, «так собі, жидівська забавка, бо жиди здавна любили бавитися рахунками», (додамо від себе – від міфічного Мойсея до історичного Карла Маркса). А людина вже існувала якихось 200-270 тисяч літ. Це за даними сучасної науки.

Франко твердить, що оповідання про створення світу, яке начебто написано «великим жидівським законодавцем і пророком Мойсеєм, який чув його з вуст самого Пана Бога або взагалі мав від нього об’явлену правду», написано не Мойсеєм, і не з вуст Божих, а рабинами із старовавилонських первовзорів – оповідань і міфів, розкиданих по різних збірниках.

Таким чином, наука доводить, що так зване Мойсеєве П’ятикнижжя не автентична пам’ятка, а ідеологічна компіляція рабинів. Франко трактує Мойсеєві оповідання про сотворення світу так: «Коли се слово Боже, сказане людям устами Мойсея чи інших пророків, то мусить у тім «Божім» слові бути найвища правда і тільки правда, мусить бути найглибша мудрість, справедливість і красота». Тисячоліття люди вірили, що так воно і є. Але наука, стверджує Іван Франко, довела: «Переважна часть тих книг (У Біблії 77 книг: 50 у Старому Завіті і 27 – у Новому. Іудаїзм визнає священними тільки перші 29 книг Старого Завіту, які написані були старогебрейською мовою. – В. Я.) була писана по-гебрейськи, мовою малесенького народу, що в найкращу добу свого політичного життя заселював країну мало чим більшу від Галичини. Що більше сам той народ уже на пару сот літ перед Христом забув свою мову, і вона зробилася у нього чисто церковною мовою, мало зрозумілою для народної маси, так, як у нас церковна слов’янщина, а для італійців – латина. І це одно, – наголошує Франко, – в тих гебрейських книгах, бодай у значній їх часті, Бог виступає як Бог самих тільки жидів, він велить їм без пощади вбивати людей іншої національності і дуже остро остерігає їх, щоб не піддавалися богам тих інших народів. Виходить так, що той жидівський бог, хоч раз у раз говорить про себе, що він сотворив небо і землю, все-таки бачить обік себе якихось інших богів і дуже не любить, аби хто з того вибраного народу кланявся їм». Франко заперечує, що то були вияви найвищої мудрості і найвищої правди. З розвитком наук, зокрема археології, в науковий обіг надійшли «старі державні та релігійні написи, книги та записки Єгипту, Вавилона, Ассирії та інших країн, із якими старі жиди мали зносини, показалося, що в жидівських оповіданнях, записаних у Письмі Святому, міститься багато невірного, хибного та зовсім видуманого …»Так, наука не знайшла слідів і доказів перебування євреїв у Єгипті (у єгипетському полоні і виходу з нього), губернаторства Йосифового, затоплення фараона тощо. Це все вигадки рабинів. І вся ідеологічна доктрина іудаїзму, його основа й підвалини від одного подиху науки лопнули як мильна булька, а з нею розпливлася примарна і параноїчка філософія винятковості, богообраності, єврейської вищості і переваги як буцімто «головного народу». І стало цілком очевидно, що кожен народ на своїй землі головний і богообраний, а на чужій землі, якщо він не поважає Богом даних традицій, прав, звичаїв цього народу, він зайда, у кращому разі, а в гіршому – здобичник, насильник, окупант, ворог. І буде завжди зустрічати не тільки неприйняття, а й спротив… Для жидів це так звана юдофобія, ксенофобія, антисемітизм.

І ще. Скидається на те, що час написання «Поеми про сотворення світу» не випадковий. У 1903 році в коломийській газеті «Поступ» І. Франко друкує ґрунтовну працю «Що таке поступ?». Можна стверджувати, що це був відгук вченого на прийняття на II з’їзді РСДРП програми партії. Володіючи величезним матеріалом з історії суспільно-політичних ідей і рухів та геніальним даром аналізу і синтезу, Франко намалював картину суспільства майбутнього, якщо та програма буде втілена в життя. Дозволю собі навести довшу цитату з цієї праці, бо після 1903 року вона за радянського часу передрукована була повністю лише раз у 45-му томі п’ятдесятитомного зібрання і ширшому загалові недоступна. Уже сто років, як з-під пера Франка вийшла в люди ця праця і можна лише дивуватися його дару проглядати в майбутнє: «… по думці соціал-демократів держава – розуміється, будуча народна держава – мала статися всевладною панею над життям усіх горожан (громадян. – В. Я.). Держава опікується чоловіком від колиски до гробової дошки. Вона виховує його на такого горожанина, якого їй потрібно, запевнює йому заробіток і удержання, відповідне до його праці й заслуги. Вона, знаючи потреби всіх своїх горожан, регулює, кілько й чого треба робити в фабриках, кілько вся суспільність потребує хліба й живності, кілько кожний чоловік мас працювати, а кілько спочивати, а конець-кінців може дійти й до того, кілько в ній людей мас родитися, аби цілість не була обтяжена, дбаючи про надмірне число дітей і аби живі мали чим вигодуватися. Отся віра в необмежену силу держави в будучім устрою, то головна прикмета соціальної демократії. По її думці, кожний чоловік у будучім устрої від уродження до стерти буде державним урядником та пенсіоністом: держава дасть йому наперед відповідне підготування; потім буде визначувати йому роботу і плату, давати заохоту та відзнаку, а на старість або в разі слабості ласкавий хліб. Нема що й казати, є дещо привабливого в такім погляді, особливо для бідних людей нинішнього часу, що не знають сьогодні, де дітися і що в рот вложити завтра, для тих мільйонів беззахисних дітей, що виростають або зовсім без опіки родичів, або терплять не раз муки і знущання від злих, темних, п’яних або хворих родичів та опікунів. Життя в Енгельсовій народній державі було би правильне, рівне, як добре заведений годинник. Але є у тім погляді деякі гачки, що будять поважні сумніви.

Поперед усього та всеможна сила держави налягла би страшенним тягарем на життя кожного поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кожного чоловіка мусіла би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, не потрібною. Виховання, маючи на меті виховувати не свобідних людей, але лише пожиточних членів держави, зробилась би мертвою духовою муштрою казенною. Люди виростали би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою. А хто були б її сторожі? Хто держав би в руках керму тої держави? Сього соціал-демократи не говорять виразно, та в усякім разі ті люди мали би в своїх руках таку величезну власть над життям і долею мільйонів своїх товаришів, якої ніколи не мали найбільші деспоти. І стара біда – нерівність, вигнана дверима, вернула би вікном…»

Старше покоління громадян України в такій державі прожило три чверті XX ст., а передбачив його І. Франко у 1903 році. Він знав, що теоретиками соціал-демократії і комунізму були євреї. Бути «родовитими керманичами» вони не могли, а «вибраними» – могли і стали, і одержали, чи захопили, «необмежену власть», вірячи, що назавжди. І вчений робить висновок: «Ні, соціал-демократична «народна держава», коли б навіть було можливим збудувати її, не витворила би раю на Землі, а була би в найліпшім разі завадою для дійсного поступу». Що, як знаємо, і сталося. Франко, хоча прямо і не говорить про це, але побачив, що «соціалізм сьогодні, особливо для мас менше освічених його прихильників, має далеко більше характер релігії, опертої на непорушних догмах та на культі осіб, аніж характер науки» («До історії соціалістичного руху», 1904) і що в соціалістичних таборах «виявляли найбільшу нетолеранцію не лише супроти «невірних», тобто не-соціалістів, але також супроти єретиків та гетеродоксів»3… І. Франко побачив дивовижну схожість соціалізму марксо-енгельсівського зразка із Торою – Мойсеєвим П’ятикнижжям. Впадає в очі, з яким притиском акцентує Франко на національність творців «наукового комунізму» – «ідейної будови соціалізму, здвигненої в другій половині XIX віку головно завдяки працям двох німецьких жидів, Карла Маркса і Фрідріха Енгельса і покладену в основу великого масового руху в Німеччині головно заходами третього німецького жида Фердинанда Лассаля».

Заглибившись в аналіз «біблії наукового соціалізму» – «Комуністичного маніфесту», Франко побачив у ньому Тору XX століття. Між іншим, як і в оповіданні про сотворення світу у першій книзі Мойсеєвого П’ятикнижжя – «Буття», Франко у «Комуністичному маніфесті» спостеріг той же почерк: «присвоювання собі відкриття, яке ще 1819 року зробив Рікардо», чистої води плагіат з іншого маніфесту – «Принципи соціалізму. Маніфест демократії дев’ятнадцятого сторіччя», написаного у 1843 році Віктором Консідераном, за п’ять років до появи «Комуністичного маніфесту» – Тори комуністичної ідеології, укладеної головним рабином комунізму Карлом Марксом.

2. Франко супроти сучасного сіонізму

Сто років тому Іван Франко фактично закликав до пильності. Нині також потрібно пильно вдивлятися, яку ідеологічну Тору готують сьогоденні рабини на грядуще XXI століття. З острахом знайомимося із теорією «трьох Хазарій», яку висунув Едуард Давидович Ходос, голова Харківської іудейської релігійної громади прогресивного спрямування. За Ходосом, «Перша Хазарія» відбулася в VII-Х століттях. За часів Великого Хазарського Каганату, що постав на ідеології іудаїзму (так званого Мойсеєвого П’ятикнижжя). «Друга Хазарія» зреалізувалася в колишньому Радянському Союзі на ідеології атеїзму і, додамо від себе, на ідеології комуністичного одномовного російського «інтернаціоналізму» («робітники не мають батьківщини», «дайош світову революцію», а фактично – світове панування). «Третя Хазарія», за Едуардом Ходосом, будується на теренах СНГ від 1991 року на підґрунті «пустельної ідеології». Себто в наш час, на початку нового тисячоліття і століття над Україною проводиться новий експеримент: організовується Великий Вихід українців з України у світові борделі і на заробітки та прискорене вимирання. Блукання українців по пустелі планується не на сорок років, а на 50-60 з огляду на чисельність «корінної популяції» і особливу слов’янську живучість. Але, каже Е. Д. Ходос, якщо темпи вимирання ледь-ледь побільшають, що в принципі цілком реально, може статися, що ми не тільки «доженемо» біблійні строки, а й переженемо. Демографічний вакуум заповнять в’єтнамці, афганці, африканці. А хто буде кермувати в такому «громадянському суспільстві» – нам відомо. Пророцтва Е. Ходоса холодом проймають душу: «Найстрашніше в тому, що вимираючі українці продовжують свято вірити у «світле майбутнє», яке їх чекає за найближчим поворотом. І у відчайдушному прагненні до нього дістатися не хочуть розуміти, що їх водять по замкненому колу хазарської пустелі, «доки не помре останній раб». «Чи може хто-небудь сказати, – запитує Е. Ходос, – якою національною ідеєю живе сьогодні народ України? – і відповідає: Ні! Бо нема національної ідеї! Смішно і гірко спостерігати безкінечні й безуспішні потуги філософствуючих представників «рабської популяції» її «народить». У рабів не буває національних ідей, вони приречені на «пустельну ідеологію», приречені вештатися посеред міражів у пошуках «раю» і знайти замість нього могилу»4.

Таке безперспективне майбутнє пророкує нам єврей «прогресивного напрямку». Але це також застереження нинішні, як і Франкові понад сторічної давності.

У часописі «Корреспондент» у рубриці (бачте, є навіть окрема рубрика!) «Антисемитизм в Украине» опубліковано статтю Ірини Ілюшиної під промовистою назвою «Ревизия авторитетов». Такими авторитетами названо в статті Т. Шевченка, І. Франка, Лесю Українку, хоча йдеться про самого лише Франка. Власне і не про Франка, автор статті його спадщини просто не знає, а про видану збірку з трьох його праць під спільною назвою „Zur Judenfrage (До юдейського питання)». Збірка побачила світ 2002 року у видавництві МАУП у серії «Бібліотека журналу «ПЕРСОНАЛ».

Міжрегіональна Академія управління персоналом – єдиний в Україні вищий навчальний заклад і наукова інституція, що взялася за вивчення невдячної теми – теорії й практики сіонізму в сучасному світі. Вивчаються ж націоналізм, консерватизм, лібералізм, соціалізм як світові ідеології. Видавництво «Смолоскип», скажімо, уже здійснило підсумкові видання «Націоналізм», «Консерватизм», «Лібералізм», які відразу стали раритетами. Це засвідчує, що громадськість цікавиться і хоче знати все про панівні ідеології світу. Дослідження жодної ідеології не зустрічає такого спротиву, як спроба підняти завісу над ідеологією сіонізму. Але ж у громадянському суспільстві, про яке сьогодні найбільше просторікують ті, хто взагалі не хоче в Україні будь-якого порядку, – кожен громадянин має право на повну інформацію з будь-якого питання. Насамперед цікавить, чому інтерес до ідеології сіонізму так рішуче гаситься і самими сіоністами, і державними охоронцями ідеологічної непорочності, як за комуністичного режиму, так і за сьогоденного. Хоча нинішній і відмовився сповідувати будь-яку державну ідеологію, але виступає охоронцем лише сіонізму і підхліблює йому, як тільки може. Щоб не бути голослівним, наведу лише один приклад. Переді мною жовтого кольору газетка «Век» за 4 лютого 2003 року, яка інформує про відзначення п’ятирічного ювілею Видавничого дому Рабиновича – Кацмана. З нагоди славного аж п’ятирічного ювілею обидва «домові» були нагороджені «звездами Ордена Славы за верность Отчизне», щоправда, не сказано якої і чиєї вітчизни, бо ще кілька років тому Рабиновичу як громадянину Ізраїлю і злочинцю було заборонено в найближчі п’ять років з’являтися в Україні. Але, врешті, не це вражає, а склад гостей: «Приветствовали наш Издательский дом с первым юбилеем премьер-министр Виктор Янукович, генеральный прокурор Украины Святослав Пискун, постоянный представитель Президента Украины в ВР Александр Задорожный, народный депутат Украины, президент Ассоциации национальных культурных объединений Украины Александр Фельдман (до останніх виборів у Верховну Раду героїчно трудився на посту директора Барабашівського ринку в Харкові, успадкувавши цю посаду від Вадима Рабиновича. – В. Я.), мэр Києва Александр Омельченко».

Воно, звісно, кому що до того, хто куди ходить, але такого високого рівня гостей не зустрінемо, за винятком міського голови Києва, на ювілеях уславлених українських книговидавництв і окремих періодичних видань України. І на ювілеях 70-75-річних! Це тільки для ілюстрації, а читачі й самі знають, де більше честі мають вітчизняні провідники. За демократії ідуть не туди, куди посилають і куди треба, а куди хто хоче. Але ж і друкувати та писати, здається, має право кожен що завгодно і про що завгодно. Не подобається – не читай. Така вона – гласність, відкритість, демократія. Але за однієї умови, що це не стосується сіонізму – міжнародного і в Україні. Інакше тебе зацькують як ксенофоба, юдофоба, антисеміта. Вимагатимуть ув’язнення «за розпалювання міжнаціональної ворожнечі», лякатимуть цілу державу анафемою всього світу.

Варто було видавництву МАУП видати три статті Франка – «Семітизм і антисемітизм у Галичині» (1887), «Жидівська держава» і «Мої знайомі жиди», як сіоністська преса завалувала: пробі! Ревізія авторитетів! Антисеміти хочуть зробити Франка юдофобом! Журналістка із «Корреспондента» та її сіоністський кумир О. Найман вважають, що «выход книги публицистики Франко… является… очередным проявлением антисемитской позиции журнала «ПЕРСОНАЛ». Жоден вищий навчальний заклад, мовляв, не наважувався публікувати Франка, а МАУП «опустился до антисемитизма». І повертається ж язик на такі звинувачення… очевидно, видавництву МАУП треба було порадитись із Найманом та Ілюшиною, які твори Франка можна друкувати, а які ні, бо ану ж читач гляне на judenfrage очима І. Франка?! Страшно, так? Якщо єврейська преса може назвати Шевченка «вурдалаком», то чому б їй не назвати Франка «юдофобом»? «Был ли Франко юдофобом?» Даруйте, але для мене так поставлене питання рівнозначне питанню: «Чи справді Найман дурень, чи тільки прикидається?» Обидва питання риторичні і не коректні, але, виявляється, цілком можливі. Редакційне питання: «Действительно ли столпы украинской культуры обвиняли евреев во многих бедах своего народа?» – напрошується на відповідь: «Стовпи неотесані підпирають «Корреспондента» і «Издательский дом», а українська культура має інше опертя і україноненависникам із сіоністичних рептильок його не розхитати. Груба і провокаційна робота, панове сіоністи, і заспокойтесь: ні юдофобом, ні антисемітом Франко не був. Він надто великий для цього, але євреїв таки звинувачував «во многих бедах своего народа», і водночас захищав їх, коли зазнавали участі українського народу. А тут бачимо «друзів» Франка і захисників в особі Наймана, Ілюшиної і «Корреспондента». Перефразовуючи народну мудрість, треба сказати: захистимо Франка від таких друзів, а з ворогами він і сам впорається. І не імітуйте обурення, оплаченого сіонізмом. О. Солженіцин дуже слушно порадив сіоністам: «не тогда надо стыдиться мерзостей, когда о них пишут, а – когда их делают».

Стаття «Ревизия авторитетов» по суті україножерська, малограмотна, мерзотна і підступна. Тож соромтесь, панове, сьогодні, коли виконуєте «брудну роботу сіонізму», спрямовуючи удари в серцевину української культури – у національних геніїв. Приберіть брудні руки від Шевченка, Франка, Лесі Українки! Очевидно, небавом, із темних сіоністських глибин виповзе новий «вурдалака». Від хворих людей, яким у кожному українцеві вважається юдофоб і антисеміт, можна дочекатись чого завгодно. Очевидно, панові Найману чогось бракує, коли так цілеспрямовано хоче викликати антиєврейські настрої, щоб нажити політичний капітал і відпрацювати викинуті на нього гроші. І хоч визнає, що «в украинской культуре существенных (??) основ для юдофобской пропаганды нет», – це його не зупиняє, бо знає, що таких підстав для юдофобства цілком достатньо (організовані і проведені євреями українські Голокости 1921-1922, 1932-1933 років та геноцид 1937-1938 років, а злочини проти людяності і людства не мають давності). А до злочинів проти євреїв український народ має тільки той стосунок, що вони відбувалися і на українській землі, а народ зупинити їх не міг. Українських поліцаїв, які стояли начебто у вишиванках на вулицях Києва, проводжаючи добровольців «на виїзд у Палестину», а насправді на розстріл, український народ покарав всіх до одного. Кожен одержав свої 25 років концтаборів. Але жоден єврей за злочини проти українського народу не покараний – і це серйозна підстава для юдофобства, і такі запінені наймани хочуть збудити недобру пам’ять нашого народу, який, по доброті своїй, не хоче згадувати погане. Кагановича треба було б повісити на бульварі Шевченка, де вішали фашистських злочинців, а до нього до самої смерті водили на патріотичні зустрічі піонерів, щоб виховувати «вірних ленінців» і ревно оберігали та дбали про його здоров’я. У мене особисто «основ для юдофобской пропаганди» аж надмір: у 1937 році мого батька заарештували в селі Загрунівка Зіньківського району два комісари-євреї і три рядові енкаведисти. Матір із чотирма хлопцями, як сім’ю ворога народу, викинули з хати на поневіряння, аж доки не знайшли прихисток в іншому районі. А таких українців мільйони. У нас є свій Голокост, і проти українського народу було вчинено геноцид, який здійснювався єврейськими руками. І ця правда підкріплена документами, а Найман хворобливо шукає неіснуючих ворогів-антисемітів, які «выдергивают из произведений великих писателей фрагменты и выдают это за их мировоззрение». Це знає тільки Найман, як фрагмент твору можна видати за світогляд письменника, коли наукова норма не дозволяє ототожнювати героя твору і його думки з поглядами автора. То чому ж не названо тих неуків, що переступають ці норми? А це ж і є сам Найман. Він собі дозволяє все. І, зрозуміло, вивергає вироки як істину в останній інстанції без права на оскарження, а журналістка поспішає їх спопуляризувати – вона без упину цитує і переказує соломонову мудрість Наймана, не. сумніваючись, що сказане її сюзереном – правда і тільки правда. Та ні ж бо: все брехня і сама брехня, і нічого іншого, крім брехні. «Выход книги публицистики Франко Александр Найман считает (і на здоров’я, хто йому забороняє «считать», але хіба обов’язково про це кричати на весь світ. – В. Я.) очередным проявлением антисемитской позиции журнала «ПЕРСОНАЛ», который издает МАУП». Та зупиніться, пане Найман, прийдіть до тями. Немає в публікаціях «ПЕРСОНАЛУ» антисемітизму. Журнал бореться із сіонізмом як расовою ідеологією, його претензією на світове панування і зокрема на безроздільне панування в Україні (що вже в основному й досягнуто), виступає проти державного тероризму, який здійснює уряд Шарона в Палестині. Франко справді розрізняв сіонізм як єврейський патріотизм, як прагнення євреїв до створення власної держави, і підтримував ці потуги єврейства, але осуджував претензії на світове панування, пограбування українського народу, «приятелювання» з польською владою, яка вичавлювала з українського хлопа останні соки єврейськими руками, як і в часи Хмельниччини, яку так ненавидять єврейські публіцисти і ширять фантастичні відомості, добуті із спогадів переляканих євреїв-очевидців або із пізніших фальсифікацій, а не з історичних документів, що вносять посутні корективи. А витерти з української історії ім’я Богдана Хмельницького не вдасться навіть «головному вченому секретареві Академії історії і культури євреїв України». Пучки постираються і пооблазять. Займатися б Найману історією і культурою євреїв України, а не наживати політичний капітал ідеологічними спекуляціями, інсинуаціями і чистої води брехнею та наклепом. І не треба намагатися осквернити великого Франка брудними руками і нечистим сумлінням, бо бруд юрби до великих не липне.

Найману потрібне українське юдофобство і антисемітизм, бо інакше йому не буде чого робити, а так, дивись, і капне якийсь долар за боротьбу проти українського антисемітизму, і перебування на видноті теж чогось варте. Одним словом, резон є.

Наукова, публіцистична і художня спадщина І. Я. Франка ніколи не випадала з поля зору дослідників. Та потрапляли під ідеологічну заборону ті праці Франка, що зачіпали єврейське питання. На сьогодні захищено близько 150 кандидатських і докторських дисертацій на матеріалі спадщини І. Я. Франка, але жодної дисертації, та що там дисертації, – жодної наукової статті, яка б розглядала єврейське питання у висвітленні видатного українського вченого. Проблема українсько-єврейських взаємин була цілковито під табу. Сіоністські кола в Україні і їх центри роблять неймовірні потуги, аби зберегти статус-кво і не дозволити українській громадськості глянути на проблему очима нашого апостола науки. Варто було видавництву МАУП надрукувати збірник із трьох праць І. Франка під загальною назвою „Zur Judenfrage (До юдейського питання)», як сіоністи зчинили неймовірний галас: українські антисеміти сьогоднішні хочуть зробити Франка, Шевченка, Лесю Українку антисемітами вчорашніми, щоб підперти, мовляв, свій антисемітизм «стовпами української культури».

Показовою і є названа стаття Ірини Ілюшиної в «Корреспонденте» під титулом «Ревизия авторитетов». Тільки з цього цитатника важко зрозуміти, хто ревізує спадщину Шевченка і Франка: чи міфічні українські антисеміти чи цілком реальні єврейські сіоністи, що є резидентами міжнародних сіоністських центрів в Україні. Журналістка переказує думку невідомого мені історика Олександра Заремби, який вважає, «что авторы сборника «До юдейського питання» (та ж автором є І. Франко! – В. Я.) разбавили бочку меда ложкой дегтя, объединив два эссе Франко, в которых он симпатизирует евреям и сионистскому движению, с его ранней статьей, в которой он отрицательно оценивает роль евреев в социально-экономической жизни Галичины». Як бачимо, кандидат історичних наук, якщо його думку не спотворила не дуже сумлінна журналістка, домагається подальшої фальсифікації спадщини Франка: позитив про євреїв з вуст Франка – це бочка меду, а критика єврейства, що прагне світового панування, – це ложка дьогтю і, звичайно ж, – махровий антисемітизм. Українцям – ложка дьогтю, євреям – бочка меду. Виявляється, щоб бути праведником світу, треба мовчати про злочини єврейства в Україні або трактувати їх як вияви братерської любові і безкорисної взаємодопомоги українському народу, а за злочини – ставити пам’ятники і вручати ордени Героїв України і Слави «За верность Отчизне».

Признаюся, мене колись не на жарт лякала наличка «антисеміт». Але останнім часом це слово завдяки ведмежим зусиллям Наймана і Видавничого дому Рабиновича – Кацмана настільки збаналізувалося і стерлося, що крім іронічної посмішки жодних інших відрухів не викликає. Дивує інше: звідки береться нахабство вказувати будь-якому видавництву, що йому друкувати, а що ні. Від чийого імені і за яким кодексом співжиття двох народів постійно нагнітаються погрози: «если за Украиной закрепится юдофобский имидж, ей не будет места среди цивилизованных стран». Ніколи не закріпиться, якщо міжнародний сіонізм не спровокує захисного відруху (пам’ятаєте, у Леніна: «сильный не обидит, слабый не заплачет», ми розуміємо, що міжнародний сіонізм сильніший за Україну, але це українців не лякає) і якщо єврейська так звана еліта не буде порушувати прав української людини, а сьогодні вона їх порушує поспіль, щонайперше у здійсненні цілеспрямованої русифікації, у спрямуванні колосальних фінансових потоків на знедуховлення, деморалізацію і денаціоналізацію українського народу – то все буде в порядку. І ще цікаво: чи пані Ілюшина і К° вважають Ізраїль цивілізованою країною? Відповідати не треба: Україні нема чого боятися. І може вже досить нас лякати?

Сьогодні й сліпому видно, що лідер єврейської громади в Україні В. Рабинович не з українським народом, його інтелігенцією, а з тими, хто чинить розруху в Україні, розкрадає, розпродує і фантастично збагачується. Франкові праці дають змогу кожному читачеві побачити історичні паралелі і відповідно формувати свою власну поведінку. Цього й бояться каймани і рабиновичі. Незмірно краще сприймалися б потуги єврейських оглядачів, якби вони акцентували заклики Франка до євреїв співпрацювати, а не фальсифікували його спадщину, в якій начебто критика єврейства є тільки в ранніх працях. Читайте, панове, Франка, і якщо тягар упередженості не дасть дорости вам до нього, то хоч дивіться в тому напрямку, який вказував великий гуманіст і демократ. Смішно, що пан Найман намагається виступати в ролі захисника Франка від сучасних українських «антисемітів», які посміли видати його праці про єврейське питання, що не ввійшли до 50-томного зібрання, і при цьому не погодили з Найманом і Іриною Ілюшиною. А тепер «Александр Найман уверен», що «эта брошюра продолжает линию антисемитских сил в Украине (та коли б вони були, то ви, п. Наймане, уже давно були б в Ізраїлі або радше у США. – В. Я.), которые не брезгуют объявлять антисемитами творцов украинской культуры».

Заглибимося трішки в історію, щоб відповісти на запитання «Корреспондента» – «…Зачем Украине ложка дегтя?» Себто, навіщо друкувати в збірнику „Zur Judenfrage» неприхильну до єврейства статтю І. Франка «Семітизм і антисемітизм у Галичині». У 70-80-х роках XIX століття єврейське, чи як, без винятків, говорили тоді, жидівське питання активно обговорювали європейські соціалісти, в тому числі й українські – Сергій Подолинський, Михайло Драгоманов, Остап Терлецький, Іван Франко шукали шляхів його розв’язання. Тоді, як і тепер, це питання потребує вирішення, і антисемітизм тут ні при чому, він як гниле яблуко у вазі.

Як уявлялося жидівське питання, скажімо, Сергієві Подолинському. У листі 1876 року до В. Н. Смірнова (газета «Вперед!») він писав: «Обещал Вам написать серьезно о жидах, а это сказалось не легко, не легко по крайности кратко и цельно выразить мое мнение об этом вопросе, не увлекаясь с одной стороны национальной нелюбовью, с другой же, не попадая под влияние прогрессивности космополитизма (в XIX столітті термін «космополітизм» означав «інтернаціоналізм» радянського зразка, а націоналізмом позначався патріотизм. – В. Я.)»… «Я думаю, что сущность враждебного отношения к евреям у малороссов, поляков, румунов, а также и у великороссов (особенно сибиряков) и у немцев наблюдается в тех причинах, на которые я Вам укажу, а не только в тех, на которые указывают жидофобы-социалисты. Эти последние говорят, что жиди все эксплуататоры и т. п. Для огромного большинства жидов это верно, но ведь есть же жиды-работники, жиды-социалисты совершенно искренние. На это я отвечу – конечно есть, но из этого ничего не следует. Жид-социалист может быть прекраснейшим человеком, которого я могу уважать наравне с лучшими моими друзьями, но жить с ним в одной общине, сталкиваться с ним ежедневно во всех обыденных делах мне будет мало чем менее противно, чем с жидом-кулаком. (Як бачимо, Подолинський наголошує на соціальній, а не національній сутності єврейського питання. – В. Я.). В этом лежит сущность жидовского вопроса, сущность вражды народа против жидов. И это не средневековая ненависть, не фантазии, а напротив факт, основанный на довольно общих законах, проявление которых очень многочисленно. Я бы формулировал эти отношения следующим образом:

1. Физические, умственные и нравственные различия человеческих рас и племен вообще очень значительны, т. е. гораздо больше, чем принято теперь думать среди прогрессивных космополитов.

2. В одной общине или в местном союзе общин чересчур различные расы или племена могут уживаться лишь очень плохо. Общины для быстрого укоренения истинно человеческих, социалистических отношений между людьми должны состоять или из лиц одного племени или же по крайности, племен близко родственных. Чем больше физические, нравственные и умственные различия лиц, отдельных племен, тем больше несогласия принимают грубый, средневековый, подчас чисто животный характер. Это, конечно, касается только постоянного сожительства и вовсе не исключает самого радушного отношения к иноплеменнику – гостю.

3. Различия между славянами и евреями больше, чем между славянами и какими либо другими европейскими народами, а между тем евреи во многих местах составляют значительный процент населения, сильно влияющий на развитие народа вообще, а особенно пагубно на распространение социалистических идей в народе».

Сьогодні євреї в Україні, які заволоділи засобами масової інформації, фінансами, книговидавництвом, «прихватизували», в основному злочинним шляхом, провідні підприємства і цілі галузі, керуючись сіоністськими ідеологічними і політичними настановами, – під корінь, а не вибірково, вирубують українську духовність, мораль, мову, розпродують національні багатства. 130 років тому один з найперших українських соціалістів у тому ж листі застерігав і закликав редакцію «Вперед!» обережніше друкувати жидофільські кореспонденції не з огляду на їх спрямованість, а з огляду на те, що вони «шибко врут». «Шибко врет» і «Корреспондент» вустами Ірини Ілюшиної, домагаючись вибірковості у публікації праць І. Франка. Надворі XXI століття, а кореспондентка фактично вимагає цензури, щоб ревізувати класиків («авторитетів», як знущально називає їх новоявлена прихильниця автора «вурдалаки»).

У тому ж листі С. Подолинський вказував два шляхи вирішення жидівського питання в Росії і Україні, як і в цілій Європі:

«Из моих положений вы уже ясно видите, какие решения я могу желать для жидовского вопроса. Таких решений гуманно-прогрессивных может быть два: 1. Полное смешение жидов с тою национальностью, среди которой они живут. (Лично я против этого, потому все-таки ложка дегтю в бочку меда.) и 2. Выселение жидов и колонизация в виде самостоятельного народа. Это, по-моему, лучшее решение. Мы, с одной стороны, от них освободимся, они же, с другой, могут совершенно свободно развивать свою цивилизацию и вносить на общую пользу человечества плоды своего несомненно сильного и оригинального ума».

Подолинський, як бачимо, ще 130 років тому з гуманно-прогресивних позицій відповів, що є ложкою дьогтю для української бочки меду. Вкинута колись «ложка дьогтю» спливає сьогодні вельми неприхильними в народі поняттями «полукровка», «вихрест».

І. Я. Франко, як і Подолинський, виступав проти асиміляції євреїв польською нацією і підтримував ідею жидівської держави. Цю ідею обґрунтовував теоретик і практик сіонізму Теодор Герцль у праці «Der Judenstaat. Versuch einer modernen L?sung der Judenfrage». Герцль знав статтю Франка, яку Заремба і Ілюшина вважають «ложкою дьогтю», і зустрівся з ним. Розмову Франка з Герцлем переповів Василь Щурат, який був присутній на цій зустрічі. До речі, упорядник маупівської збірки «„Zur Judenfrage » подає цю розмову:

– Тішить мене, що маю змогу познайомитись з паном, – сказав Герцль до Франка. – Мій колега (Фрідріх Самуель Краус. – Упоряд.) декілька разів згадував мені пана. Мало сказати: згадував. Наоповідав мені стільки, що познайомитись з паном було моїм найгарячішим бажанням.

– Дуже мені подобається панова ідея відбудови єврейської держави, – відізвався Франко. – Дуже мене зацікавила, оскільки є вона начебто рідною сестрою нашої української ідеї відродження української держави. Але чи одна і друга сьогодні здійснима?

– Чому би ні, – відповів Герцль. – На цьому світі все може статися, що вміщається в людській голові.

– В розумній голові, – додав Франко.

– Так, в розумній голові, бо тільки про таку можна говорити людям, які хочуть вважатись розумними, – продовжував далі Герцль. – В розумній чи розсудливій голові народжена навіть найблагородніша ідея буде здійснима, якщо тільки зможе збудити запал в найширших масах народу і висуне з лона захисників таких, що будуть готові на мучеництво… Мойсеї не народжуються кожен день, то правда; вони формуються під зовнішнім гнітом. А цей зовнішній гніт у нас є десять разів більший, ніж у вас. Якщо ви його колись так само відчуєте, як ми, то і у вас почнуть оглядатися за своїм Мойсеєм і напевно знайдуть його, хоч сьогодні, можливо, ще б його побили камінням. А втім, час може все прискорити.

– Тут признаю панові повну рацію, – погодився по короткій мовчанці Франко і сердечно потиснув руку Герцлеві.

З цієї розмови, як і з листів С. Подолинського, бачимо, наскільки толерантнішою і розумнішою за наших сучасників була інтелігенція XIX століття, наскільки терпиміші були при обговоренні єврейського питання ідеологи сіонізму.

За 130 років євреї одержали свою державу Ізраїль, асимілювати їх ні полякам, ні росіянам не вдалося. Українці таких спроб і не робили, хоча найбільше євреїв українізувалося саме через шлюбні зв’язки, які були дозволені рабинами в 30-х роках XX століття, коли панував в Україні її найбільший кат – Лазар Мойсейович Каганович. Цей добровільно-примусово пошлюбив українських письменниць із євреями, а українських письменників поодружував на єврейках. Те ж саме було зроблено і серед наукової та артистичної публіки. І це була чітка стратегія сіонізму.

Маса євреїв після проголошення держави Ізраїль, і особливо в роки горбачовської перебудови та незалежності України, виїхала на історичну батьківщину і, як і сподівалися Подолинський, Франко й інші, одержала можливість цілком вільно розвивати свою цивілізацію «и вносить на общую пользу человечества плоды своего несомненно сильного и оригинального ума».

Але не так склалося, як гадалося. Єврейський розум Ізраїлю спрямувався на інше, що й передбачав Франко і чого так бояться і чого не хочуть обговорювати нинішні ідеологи і провідники єврейства, яке лишилося на землі, де народились, де могили їхніх батьків і дідів, цадиків і рабинів. Українське єврейство дістало повну свободу розвивати свою мову, школу, пресу, театр – культуру в цілому. І що ж ми маємо? Внесок у загальнолюдську цивілізацію держави Ізраїль – окупація арабських земель, що породила нечуваний героїзм палестинців і міжнародний тероризм війни з танками, літаками, американськими гелікоптерами проти палестинської дітвори, танкові атаки на християнські святині, різня в таборах палестинських біженців. От куди спрямувався «сильний і оригінальний розум» держави, якої так добивалися єврейські лідери.

А як поводиться єврейство, що залишилося в Україні? Займається відродженням своєї національної культури? Заявило про себе як про патріотів землі і держави, де проживає? Може стали українцями єврейського походження і шукають спільно гармонії міжнаціонального співжиття? Аякже! Розмріялися прокляті Єговою гої – антисеміти…

Замість відродження національної культури – зайнялися українською: на гроші міжнародних сіоністських центрів і награбовані кошти новоявлених єврейських олігархів, як-от Суркіс, Пінчук, Медведчук, Рабинович, Фельдман, скуплено більшість телевізійних каналів, які не єврейські мелодії популяризують, а американську порнуху, фільми про жахи, наркоманію, вбивства, насильство…

Замість того, щоб видавати газети єврейською мовою, а про єврейське життя розповісти українцям українською мовою, маємо десятки газет, що видаються на єврейські гроші (хотів виправити «єврейські» на «вкрадені», але заради правди – частина грошей надходить від міжнародного сіонізму), видаються російською мовою, себто на ділі займаються русифікацією, україножерством і погавкуючи: антисеміти, юдофоби, ксенофоби! – роблять свою чорну справу.

Замість колективів художньої самодіяльності, громадських просвітницьких організацій, які б мали спільно працювати на розбудову української державності, – маємо понад тисячу (тільки зареєстрованих!) політичних, ідеологічних єврейських організацій і навіть організацію «Бейтар», що готує єврейських бойовиків, очевидно, майбутніх енкаведистів – на випадок повного захоплення влади в Україні. Єврейство в Україні сьогодні – це потужна «п’ята колона» радше міжнародного сіонізму, ніж держави Ізраїль, хоча від імені цієї держави привозять в Україну нагороди найбільшим злочинцям України за заслуги перед євреями всього світу. Щоправда, крадені гроші везуть до Ізраїлю. Анна Азарі, Посол держави Ізраїль в Україні, публічно вручила В. Рабиновичу найвищий орден своєї держави за заслуги перед євреями всього світу, а чи запитала вона у свого співвітчизника, де і як він заробив кошти на 700-кілограмову Мінору для Ізраїлю? Є питання і в українців: чому Посол вручила нагороду громадянину Ізраїлю в Україні? Чому українську єврейську громаду очолює громадянин Ізраїлю? Чому органи української юриспруденції приймають до розгляду заяви так званої антидифамаційної єврейської ліги, яка в Україні навіть не зареєстрована, а центр її перебуває в США? Адже все це є порушенням прав української людини. Де таке можливе, щоб громадянин чужої держави, як той-таки Рабинович, збирав «компромат» на окремий вищий навчальний заклад, керівник якого йому не подобається, і агітував роботодавців не брати на роботу випускників цього вищого навчального закладу? Адже Рабинович діє проти українського народу, використовує свої жовті рептильки, щоб позбавити праці тисячі українських молодих спеціалістів.

Звідки ж у Наймана стільки агресивності і безпардонності, щоб кожного, кому він не подобається, обзивати юдофобом чи антисемітом? Невіглас, що розперезався, завдає великої шкоди не так українцям (…караван іде!), як самим євреям. Але й єврейська громада України і Києва викликає подив, коли своїм лідером обирає таку одіозну постать, як Вадим Рабинович, коли ж є шановані в Україні Мартен Феллер, Семен Глузман та інші. Щось на цих інтелігентів, учених, журналістів не посилається Ірина Ілюшина в статті «Ревизия авторитетов». Очевидно, треба спочатку зробити ревізію сіоністських авторитетів, бо смішно читати в опусі журналістки у кожному абзаці – «уверен Александр Найман», «по словам Наймана», «Найман рассказывает», «говорит Найман», «Найман считает», «Найман описал» (однією цитатою із Шевченка: «На всіх язиках все мовчить», очевидячки хоче, щоб і українською все мовчало).

Бідна журналістка, що вибрала собі такого метра, хоча для Наймана то явно завелика мірка, – і стала його панегіристом. Для мене все стало ясно, коли натрапив на його титули, якими він гордо підписує свої дописи у «Ткумі»: він і голова антидифамаційної ліги і заступник цього ж голови (хоча сама ліга в Україні не зареєстрована, а центр її – у США). Він же «главный ученый секретарь Академии истории и культуры евреев Украины им. Шимона Дубнова», і він же «проректор Еврейского народного университета им. Маймонда», а головне – кандидат політичних наук. А для мене він дуже поганенький журналіст, якого за фахову непридатність свого часу вигнали з «Вечірнього Києва», після чого газета відразу набула слави антисемітського видання. Сьогодні він і швець, і жнець і на дуді грець, і багатоверстатний публіцист-наклепник. Думаю, всім зрозуміло, що не цей кандидат у політичні науки гідний щось говорити про Івана Франка.

Писати сьогодні про євреїв в Україні – справа не тільки непопулярна, ризикована, а й, відверто скажемо, вельми небезпечна. І не тому, що тебе обізвуть схиблені на богообраності і сіонізмові невігласи

Василь Яременко


Интернет реклама УБС

Интернет реклама УБС
website 8 из 10 на основе 72 оценок. 30 пользовательских отзывов.